Промислових підприємств, що наповнюють бюджет в Добровеличківському районі дуже мало. Відтак доля фактично кожного проекту, спрямованого на поліпшення рівня соціального комфорту жителів, комунального розвитку території, залежить від співпраці влади із фермерськими господарствами – заможними, фінансово стабільними інвесторами. Дякувати Богові, з патріотично налаштованими керівниками агрофірм цьому району поталанило. До речі, двоє із них – Ніна Селецька (СФГ «Центр») та Юрій Попелюх (СТОВ «Агрофірма «Зоря»») – цими днями були нагороджені Президентом України. Ніна Селецька отримала орден княгині Ольги першого ступеня, а Юрій Попелюх – ювілейну медаль «25 років незалежності України».

МИНУЛЕ В МИНУЛОМУ

Щоб поплакати над тяжкою долею місцевої економіки, можна ще раз згадати колись потужний (а нині непрацю­ючий, керований представ­ником арбітражного суду) елеватор у Помічній. Та заліз­ницю, яка невпинно зменшує обсяги послуг, а відповідно – і відрахувань до бюджету, чи цукровий завод у Липняжці, від якого на землі вже й слі­ду не лишилося. Можна, але навіщо прив’язувати нинішню ситуацію до втрачених мож­ливостей і зайве ятрити неза­гоєну рану? Принагідно поді­люся спостереженням: у нас ностальгія за минулим чомусь переростає із безпрограш­но актуальної теми для роз­мов на лавочках у синдром самовиправданої пасивності влади... Із міркувань етичних не називатиму міста, голова якого днями спілкувався зі мною і бідкався: «А що я те­пер вирішую» (?) – нічого! В мене бюджет – всього... два­надцять мільйонів гривень, у підпорядкуванні тільки дитя­чі садочки...» Так само мало не декоративними вважають свої повноваження (але при цьому готові знову й знову виставляти кандидатури на виборах) керівники містечок і великих сіл, котрі претен­дують на статус центрів у но­вих громадських утвореннях. Думається, і в Добровеличківському районі, де Помічна і Тишківка, попри значні де­фіцити коштів на самовряду­вання, мають власне бачен­ня завтрашнього дня, людям треба добре подумати: чим це адміністративне ділення є по суті – новою політичною модою на «локальний патрі­отизм» чи щирим і вмотиво­ваним бажаннням ефективно використати ті кошти, що є на місцях, не на джипи для елі­ти, а на вікна для школи і до­роги для пенсіонерів?

ПОДИВИТИСЯ Є ЩО. ТАК ЯК ДОЇХАТИ?

…Про дороги в Добровеличківському районі також краще не згадувати. Хоча їх нинішній «полігонний» ви­гляд, можливо, ще й не най­гірший в історії тутешнього бездоріжжя, оскільки навіть видатки 2016-го на ремонт­ні роботи (2,5 мільйона гри­вень) наступного року можуть зменшитися. А жаль. Тому що району є чим, якщо не врази­ти приїжджу делегацію з Кіровоградщини чи Києва, то, принаймні,  гідно репрезентувати себе в окремих галузях. Це я до того, що стан доріг усе ж таки накладає відбиток на сприйняття навіть очевидних позитивних результатів.

Гордість Добровеличківки – центральна районна лікар­ня. А гордість лікарні – це її головний лікар Петро Гинькут. Справедливо вважаєть­ся, що Петро Васильович, маючи природний талант знаходити спільну мову з уже згаданою рушійною силою – аграрною елітою району, не те, щоб круто повернув, але таки суттєво підкоригував місцеві інвестиційні потоки у бік лікарняної казни. Виграв від цього увесь район.

ПЕРЕМОЖНА КАМПАНІЯ

Днями журналісти об­ласного центру мали нагоду пересвідчитися в тому, що навіть скромні можливості районного бюджету, поєд­нані з підприємницькою іні­ціативою і організаторським талантом окремої посадової особи, можуть творити дива. Відремонтоване поліклінічне відділення, поточний ремонт терапії, нове устаткування для котельної, щойно при­дбаний сучасний автомобіль для транспортування хворих, оснащений найновішими апа­ратами на всі сто й укомплек­тована кадрами з резервом (!) ЦРЛ... – це лише видимий результат згаданого консен­сусу бізнесу, громади та вла­ди.

Звичайно, завдяки тому, що наша лікарня має гарні умови для лікування хворих, і нам, фахівцям, приємно хо­дити на роботу, щодня вдя­гати форму, – розповідав анестезіолог Ігор Шаповалов, приймаючи в дарунок від райради та РДА новенький кисневий концентратор (та­ких цього дня було встанов­лено два – в хірургічне та реанімаційне відділення).

Ігор Валерійович приїхав у Добровеличківку п’ять років тому, після перших плідних перемовин Петра Гинькута (котрий якраз тоді обійняв посаду головного лікаря) з випускником медзакладу України. Лікарня отримала одразу двох фахівців, оскіль­ки дружина Ігоря ІІІаповалова –  також анестезіолог. До речі, в той час, коли окремі районні лікарні області не ма­ють у своєму штаті жодного анестезіолога, акушера-гінеколога чи хірурга, в Добровеличківці їх на кожному на­прямку по чотири. Тож можна абсолютно впевнено конста­тувати, що, часто наражаю­чись на відмови випускників училищ та вишів, Петро Ва­сильович рекрутингову кам­панію у підсумку виграв за всіма статтями. А оскільки йдеться не просто про «ка­дри», а про людські долі, ко­трі, як правило, за яскравою вітриною малопомітні та в статистичні дані «не конвер­товані», варто зауважити, що своїм становищем залучені фахівці задоволені.

- Кожні два-три місяці я відвідую якісь семінари, з’їзди для спеціалістів, підви­щую кваліфікацію, спілкуюся з колегами з Дніпра, Запо­ріжжя, Кропивницького.., – розповідає про своє профе­сійне життя і при цьому не скаржиться на відірваність від великого міста чи відсут­ність кар’єрної перспективи Шаповалов. – Поки що нас із дружиною Добровеличківка влаштовує. А якби лікарня ще й стала окружною (зараз ведеться розмова про ство­рення кущових чи окружних медичних центрів в Україні та області, два із яких, напевно, уже відомі – Кропивницький та Олександрія – авт.), пра­цювати за умов ширших пов­новажень, більшої кількості пацієнтів було б цікавіше.

ДЕЗОРІЄНТАЦІЯ НА МІСЦЕВОСТІ

А тим часом у Добровеличківської ЦРЛ дійсно є всі підстави вважатися найбільш самодостатнім (районним) медзакладом області, розташованим у західному напрямку від Кропивницького. Не випадково хірурги з Добровеличківки вже сьогодні виїздять консультувати та оперувати хворих у Новоукраїнський та Вільшанський райони. А щодо статисти­ки, наприклад, по акушерській лінії, то ця лікарня єдина в області впродовж остан­ніх двох років не допускає малюкової та материнської смертності. А побутові умови в самому пологовому відділенні можуть задовольнити найвимогливіших пацієнток. Власне, всі палати (лікарня може прийняти в стаціонарному режимі 130 пацієнтів) витримують порівняння з готельними номерами. А коли йдеть­ся про вартість і унікальне призначення окремих апаратів, що їх допомогли при­дбати меценати, серед яких найчастіше згадується ТОВ «Згода» (керівник Іван Соловчук), то виникає відчуття легкої дезорієнтації й хочеться перепитати: «Що-що, обладнання для рентген­кабінету на три з половиною мільйона гривень? Дозатори, аналізатори, опро­мінювані, аквадистилятори, індикатори очного тиску, доплери?.. І це точно в Добровеличківці, не в Києві?!!

ОСЕЛЯЙТЕСЯ І ПРАЦЮЙТЕ!

Петро Васильович Гинькут небезпід­ставно пишається тим, що всі до єди­ного апарати, що є на балансі закладу – і буквально вчора подарований ра­йонною владою «Кардіо+», призначе­ний для функціональної діагностики, і ультразвуковий прилад походженням із СРСР, – в робочому стані, всі на службі в пацієнтів... І це ще один доказ адмі­ністративного таланту головлікаря. До цієї ж «залікової книжки» слід занести подяку від приїжджих фахівців, забез­печених у Добровеличківці житлом (чи­тач розуміє, що без подібного стиму­лу залучити гарного фахівця в селище було б неможливо). Житло в Доброве­личківці за п’ять років отримали вісім лікарів. Наразі дев’яту квартиру підшу­кує для проживання своєї родини акушер-гінеколог із окупованої Донеччини.

В контексті розмови про побут працівників слід згадати й розташований на другому поверсі, над терапевтичним відділенням гуртожиток для молодих спеціалістів ЦРЛ. П’ять років тому це приміщення треба було списувати, але його врятували. Тепер і внизу – в палатах, і вище – у кожній квартирі  працівника лікарні є всі умови для проживання. Лікарня своїм коштом щороку ремонтує в цьому гуртожитку дві кімнати…

…Голова районної адміністрації Ва­силь Смаглюк і керівник райради Люд­мила Корнієнко, котрі разом із місце­вими депутатами склали журналістам компанію під час екскурсії лікарнею, сут­тєво допомагають головному лікарю в роботі. Навіть дивно стає, коли чиновни­ки зі знанням справи і точністю, котрою не кожен фахівець вузького профілю похвалиться, називають марки імпорт­ного устаткування, пояснюють, для чого воно... Відчувається, що медзаклад - візитівка району, приклад успішної спів­праці багатьох людей на різних посадах. Хотілося б і  інших прикладів.

Олег Шверненко

Фото Петра Мельника